Нейронні мережі у системі доказового врядування: від аналітичного посилення до когнітивної залежності

Abstract

У статті розкрито роль нейронних мереж у системі доказового врядування та визначено умови, за яких їх використання може посилювати аналітичні можливості публічного управління без втрати когнітивної автономії державних інституцій. Обґрунтовано, що поширення нейромережевих технологій змінює традиційну логіку формування доказового знання, оскільки алгоритмічні моделі дедалі частіше залучаються не лише до оброблення великих масивів даних, а й до прогнозування, класифікації, оцінювання ризиків, виявлення закономірностей і формування рекомендацій для управлінських рішень. Запропоновано розглядати когнітивну залежність як окремий ризик алгоритмізації публічного управління, що виникає у разі зниження здатності державної інституції самостійно оцінювати дані, перевіряти логіку роботи моделі, критично інтерпретувати її результати та розглядати альтернативні варіанти управлінської дії. Особливу увагу приділено розмежуванню між технологічною залежністю та когнітивною залежністю: навіть якщо держава формально контролює отримувані дані, вона залишається залежною від зовнішніх моделей, методологій, цифрових платформ і алгоритмів, за допомогою яких дані перетворюються на оцінки, прогнози або рекомендації. Обґрунтовано, що збереження когнітивної автономії потребує дотримання п’яти взаємопов’язаних умов: контроль над даними, прозорість моделі, інтерпретаційна спроможність. верифікація людиною, інституційна відповідальність. Запропоновано модель безпечної інтеграції нейронних мереж у доказове врядування, що поєднує етапи «дані – модель – інтерпретація – верифікація – управлінське рішення» з відповідними механізмами інституційного контролю. Підкреслено, що навіть за наявності контролю над масивами даних держава може залишатися залежною від зовнішніх моделей, методологій і цифрових платформ, через які ці дані перетворюються на оцінки, прогнози та рекомендації. У зв’язку з цим когнітивну автономію запропоновано трактувати як здатність інституції зберігати реальний контроль не лише над інформаційними ресурсами, а й над механізмами формування знання, що використовується для обґрунтування суспільно значущих рішень.